Головурів

Село, центр сільської ради, розташоване за 22 км від районного центру та за 24 км від залізничної станції Бориспіль. Розкинулось на рівнинній місцевості між селами Вороньків і Старе.

Тут наявні сліди древньої дніпровської бухти, коли руси цілими флотиліями ходили на своїх човнах на Візантію.

На захід від села знаходиться одна з найвищих точок Бориспільського району – Писарська гора.

Поблизу села проводилися археологічні дослідження. Унікальною знахідкою є бронзоливарна майстерня, виявлена в урочищі Піщаному поблизу села у 1957 році. Вік її датують ХІІІ – ХІІ ст.до н.е. У ній виготовляли серпи, ножі, наконечники. На західній околиці в урочищі Калаурове досліджувалося давньоруське поховання, в якому знайдено шовкову гаптовану тканину. Неподалік виявлено городище ХІІ – ХІІІ ст. Вперше городище згадується у «Трудах Полтавской ученой архивной комиссии» (1905 р.).

У письмових джерелах, зокрема книзі «Нариси по історії Київської землі», місцевість згадується під 1455 роком як Покалаурове.

Назва «Покалаурове», можливо, пішла від слова «калаур», тобто «варта», «сторожа». Історичні джерела засвідчують, що тут стояв караул, який стежив за переправою через Дніпро і запалював смолоскип у разі небезпеки. Пізніше в урочищі Покалаурове виникла слобода, про що засвідчує «Книжка Київського трибуналу».

Восени 1928 р. за сім кілометрів від Воронькова з’явились перші хати нового села. Перші жителі села, а це були вихідці з Воронькова, Прокіп Назаренко, Платон Яцик, Сидір Чередничок, Андрій Самофал, Михайло Бойко, Максим Чудовський вирішили назвати своє село Головуровом на честь історичної назви Калаурове, яка закріпилась за цією місцевістю з сивої давнини завдяки городищу й урочищу. За прикладом вороньківців на цей незаселений простір почали переселятися кийлівці і рудяківці.

6 лютого 1930 року загальні збори громади вирішили утворити в селі колгосп «Червоний незаможник». Першим головою обрали Андрія Мусійовича Гольосу. Артіль налічувала 60 господарств. Через рік у селі було організовано ще один колгосп «Червона хвиля». Його очолив Захарій Антонович Опилат. Ще через рік обидва колгоспи об’єдналися в один.

У 1934 р. колгосп побудував початкову школу і клуб. Першою вчителькою була Варуша Ольга Степанівна.

20 вересня 1941 року село було окуповане німцями. Колгосп розпустили, школу закрили і разом з клубом перетворили на німецькі склади.

21 вересня 1943 року село звільнили від ворога. Відступаючи, фашисти спалили 90% житлових будинків, всі колгоспні будівлі, школу, клуб. Люди змушені були оселитися в землянках.

Ще точилися бої, а український народ почав відбудову зруйнованого господарства, яке треба було піднімати практично з руїн. Головою колгоспу був обраний Кислий Іван Никифорович. Завдяки неймовірним зусиллям, які межували з трудовим героїзмом жителів села, вдалося обсіятися навесні 1944 р. В цьому ж році відкрили школу в будинку Семешка Максима Корнійовича. Заново збудовано конюшню, корівник, свинарник, воловню, контору, клуб.

З 1950 по 1963 р.р. керівниками колгоспу були: Шастун Петро Трохимович, Зонь Григорій Григорович, Король Дмитро Самійлович, Григор Гнат Федорович, Гольоса Михайло Андрійович, Пилипенко Тимофій Феодосійович.

10 квітня 1963 року на базі трьох сіл: Головурова, Кийлова і Рудякова – було створено птахофабрику з центром у селі Головурові ( директор Осляк Павло Андрійович), пізніше реорганізовану в ДППЗ «Головурівський». 24 роки свого трудового стажу віддав йому директор Риженко Владислав Петрович, кавалер ордена «Знак Пошани». Здобутки підприємства стали можливими завдяки науковому підходу до справи головного зоотехніка-селекціонера, кандидата сільськогосподарських наук, кавалера ордена «Знак Пошани» Канарейкіна Миколи Олексійовича.

У 1968 р. в центрі села виросла нова двоповерхова школа на 560 учнівських місць, директором якої став Є.К.Кулик. Пізніше директорами школи працювали О.С.Сокол, В.І.Бороденчик, С.В.Марченко. Нині у школі навчається 123 юних головурівців. Педагогічний колектив, який очолює Форостовський Андрій Михайлович, поповнився молодими кадрами. Серед наставників молоді відмінники народної освіти Бороденчик Наталія Миколаївна та Лобода Галина Яківна. Тоді ж збудовано будинок культури на 300 місць (директор Чудинович І.М.), дитячий садок «Журавлик» на 100 місць (директор Петренко С.В.), 8 багатоповерхових будинків. Проведено було капітальні ремонти будинку культури, дитячого садка, спортзалу і їдальні у школі, село повністю газофіковано.

У центрі села стрімко височіє меморіальний обеліск на честь полеглих у Великій вітчизняній війні воїнів. 147 імен односельців і 198 імен воїнів-визволителів викарбовано на мармурових плитах. Меморіальний комплекс споруджено з мармуру і бетону за проектом художника В.К.Голубчика. відкриття відбулося 9 травня 1972 р. Тут поховано трьох Героїв Радянського Союзу: Григорія Гарфункіна, Олексія  Карташова і Джуманіяза Худайбергенова.

У 1983р. під час проведення фестивалю дружби молоді СРСР та НДР до Головурова прибула делегація з НДР. На честь цієї події в центрі села розбито алею Дружби та встановлено пам’ятний знак.

Нині в селі проживає 1399 жителів, серед них 238 дітей. Біля 25 років головує тут Чуй Микола Іванович. На головурівських землях працюють: головурівське відділення Морозовської птахофабрики, фермерське господарство «Істок» (голова Канарейкін Є.М.), м’ясопереробний цех « ПП Остапенко», цех кондитерських виробів, фермерське господарство «Влад» (голова Колесниченко А.М.).

На території Головурова збережена і функціонує соціальна сфера і середня школа, дитячий садок, будинок культури, ФАП, аптека, відділення поштового зв’язку, бібліотека, музей Бойової слави, магазини, кафе.

Село славне своїми відомими людьми:

Сокол Олена Самсонівна – педагог, поетеса, прозаїк. Автор збірок  «Серце не забуло» (2010), «Судилося жити» (2011). Відмінник народної освіти.

Ігнатенко Ніна Борисівна – поетеса, прозаїк, майстер народної виставки. Автор збірок поезії  і прози «Барви життя» (2006), «Від цвіту до плоду» ( у співавторстві – 2007), «Трава сонця» (2008), «Цвітуть на хатнищах бузки» (2009), «Рахую веснами життя» (2010) , «Душі моєї повінь» (2012). Лауреат районних літературних конкурсів ім.П.Чубинського. У 2007 р. їй присвоєно почесний титул «Українська Мадонна».

Кулик Світлана Євгенівна – поетеса, автор Гімну Борисполя. Збірка поезій «Мости любові» ( 2009) побачила світ вже після трагічної смерті Світлани. На слова її поезії написано 18 пісень.

Литвин Володимир Миколайович – педагог, поет, прозаїк, літературознавець, перекладач. З під його пера вийшли збірки поезії «Смарагдовий рай» (2007), «Яблуко в долонях» (2008), хрестоматія «Альта. Літературна Бориспільщина» (2007), бібліографічні покажчики «Павло Чубинський» (2009), «Григір Тютюнник» (2009), програма «Література рідного краю» (2009). Він упорядник багатьох збірників краєзнавчих конференцій, автор понад 50 літературознавчих статей. Лауреат премії ім.П.Чубинського, переможець Всеукраїнського літературного конкурсу «Поетична зима – 2007».

Смольніцька (Лобода) Мирослава Костянтинівна – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, вчений секретар відділу другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України. Автор дисертації «Колегія Павла Галагана  в національно-культурному житті України 1871 – 1920 років» та багатьох статей з означеної проблеми.

Лобода Марина Костянтинівна кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу Другої світової війни, Інституту історії України НАН України. Захистила дисертацію на тему: «Використання трудових ресурсів у відбудові важкої промислової України 1923-1950 р.р.» Автор монографії «Трудові ресурси у важкій промисловості України під час нацистської окупації та у відбудовний період 1941-1950р.р. (2012, українською та німецькою мовами).

Гриценко Надія Іванівна – педагог літературознавець, організатор музейної справи, заслужений вчитель України. Досліджує сучасний літературний процес Бориспільщини, зокрема творчість Бориса Мамайсура, Миколи Карпенка, Івана Житнюка, Павла Тичини, Шолом Алейхема, розробляє тему «Вороньків у літературі», упорядкувала з Миколою Карпенком збірку поезій Б.Мамайсура «Йди і говори» (2006).

Богуш (Ігнатенко) Алла Іванівна – поетеса , публіцист, журналіст, директор районного радіомовлення. Автор збірки поезій «Від цвіту до плоду» (2007, у співавторстві), багатьох поетичних і публіцистичних публікацій у періодичній пресі, хрестоматіях, збірниках. Лауреат премії ім.П.Чубинського.

Мацюк (Громадська) Лариса Василівна – поетеса, публіцист, журналіст, громадський діяч, кореспондент газети «Вісті». Автор багатьох гостросюжетних актуальних статей з проблем суспільного життя села, району, України. Була одним з ініціаторів створення музею О.Бердника в Кийлові. ЇЇ зусиллями зібрано величезний матеріал про життя і творчість всесвітньовідомого письменника.

Гороховська Ніна Василівна – заслужений працівник культури України, відмінник народної освіти. Солістка хору «Джерела», її виконавська майстерність полюбилась багатьом шанувальникам її таланту. Багато років звідувала дитячим садком «Журавлик».

Понад 30 років прославляє в піснях рідний край самодіяльний  хор «Джерела». Незмінним його художнім керівником є лауреат премії ім..П.Чубинського Іван Васильович Ігнатенко. Він також художній керівник народного аматорського фольклорного ансамблю  «Дніпрові дзвони» (с.Кийлів). Автор пісенника «Пісні Головурівських джерел» (2008).